реферат, рефераты скачать Информационно-образоательный портал
Рефераты, курсовые, дипломы, научные работы,
реферат, рефераты скачать
реферат, рефераты скачать
МЕНЮ|
реферат, рефераты скачать
поиск
Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу України

Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ

РЕГІОНАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА

Кафедра теорії держави і права

КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу

України.

Виконав : студент І-го курсу,

юридичного факультету

СТЕФАНЧУК Микола Олексійович

Науковий керівник:

доктор юридичних наук,

професор

КондратьЄв Радомир Іванович

[pic]

м. Хмельницький, 1999 р.

План

Вступ. 3

Глава 1. ТеоретиЧне та ІсториЧне обгрунтуваннЯ принципу розподІлу влад. 4

ГЛАВА 2. КонституцІйнІ основи розподІлу та взаЄмодІЇ гІлок державноЇ влади

в УкраЇнІ 9

ВИСНОВОК. 17

Використана лІтература та нормативно-правовІ акти. 18

Вступ.

В час коли Українська держава стала на шлях побудови незалежної,

суверенної, демократичної держави виникає необхідність застосування

принципу розподілу влад як одного з основних принципів демократичної

держави. Значних зрушень зазнала Україна у цій сфері протягом невеликого,

як для держави, відрізку часу.

Взаємодія гілок державної влади забезпечує нормальне функціонування

державного механізму в цілому, оскільки не дає можливості жодній з гілок

влади узурпувати владні повноваження інших. Саме з цією метою засновники

ідеї розподілу влад створили систему стримань та противаг. Для забезпечення

дійсної незалежності однієї гілки влади від іншої потрібно, щоб кожна з них

мала реальну можливість впливати на іншу.[1] З допомогою розподілу влади

правова держава організовується та діє правовими засобами.

Разом з тим принцип розподілу влади є не стільки жорстким розподілом

функцій та компетенцій, скільки механізмом їх тісної взаємодії для

вирішення проблем державотворення.

Взаємодія гілок державної влади як принцип Конституційного ладу

України є досить актуальною проблемою в наш час, оскільки наша держава лише

починає розвивати такий інститут конституційного права України як інститут

розподілу і взаємодії гілок державної влади, а отже і потребує якомога

кращого вирішення нагальної проблеми.

Глава 1. Теоретичне та історичне обгрунтування принципу розподілу влад.

Теорія розподілу влад зародилась у Франції в середині XVIII століття

і була пов'язана, передусім з боротьбою буржуазії проти феодального

абсолютизму, боротьбою з системою, що гальмувала розвиток суспільства і

держави. Поява нової концепції була пов'язана з іменем Шарля Монтеск'є,

людини, відомої не лише в якості прогресивного теоретика, але і як

досвідченого практика державно-правової діяльності, який розуміє

неефективність функціонування державних органів. В своїй фундаментальній

праці "Про дух законів" (1748г.) Монтеск'є виклав результати довготривалого

дослідження політико-правових встановлень декількох держав і прийшов до

висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі

владарює право, гарантує дотримання законності через розподіл влад на

законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного".[2] В

XIII главі 5-ої книги “Про дух законів” Монтеск’є порівнює деспотичне

правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева

плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління,

само підрубуючи крону, на котрій воно тримається.

Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян от зловживання

влад, забезпечення політичних прав і свобод.

Звичайно, що теорія розподілу влад виникла не на порожньому місці,

вона була логічним продовженням розвитку політико-правових ідей, що виникли

в XVII столітті в Англії, теорія розподілу влад стала частиною теорії

правової держави.

Розглянемо конкретніше основні положення теорії розподілу влад (за

Монтеск'є). По-перше, існує три гілки влади: законодавча, виконавча і

судова, які повинні бути розділені між різними державними органами. Якщо ж

в руках одного органа сконцентрується влада, різна за своїм змістом, то

з'явиться можливість для зловживання цією владою, а відповідно, права і

свободи громадян будуть порушуватись. Кожна гілка влади здійснює певні

функції держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і

сформулювати його у вигляді законів, які б були загальнообов'язковими.

Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, що

встановлюються законодавчою владою. Задача суддів в тому, щоб рішення і

вироки завжди були лише точним застосуванням закону.”[3]

По-друге повинна діяти система стримань і противаг, щоб влади

контролювали дії один одного. Безумовно, зараз передбачений набагато ширший

і різноманітніший механізм "стримань і противаг", ніж той, який ми бачимо в

працях Ш.Монтеск'є, але вже в його роботах закладені основні принципи і

інститути, завдяки яким взаємодіють органи державної влади. В наш час, як

правило, законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом

вето, Конституційним Судом. Виконавча влада обмежена відповідальністю перед

Парламентом. Але в конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко

проводиться ідея рівноваги влад. Законодавча влада - домінуюча, виконавчу

владу Монтеск'є називає обмеженою, а судову - взагалі напіввладою.

Наступним положенням теорії розподілу властей є таке: визначена гілка

влади повинна представляти інтереси конкретної соціальної групи. Судова

гілка влади представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата

законодавчого зібрання - аристократії, нижня палата зібрання - інтереси

народу. Таким чином, ми бачимо, що існувало бажання досягнути компромісу в

боротьбі буржуазії і прихильників абсолютизму.

Феодально-деспотичному режиму Монтеск’є протиставляє конституційно-

монархічний або республіканський режим і подібно до Дж. Локка розвиває

компромісну теорію розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, діючи

ізольовано одна від одної. Монтеск’є був впевнений, що, якщо монарх буде

управляти не втручаючись в судові функції, а законодавчі органи будуть

видавати тільки закони, але не управляти країною, всі основні прошарки

феодального суспільства будуть задоволені, зокрема буржуазія перестане бути

ворогом аристократичної знаті. В цьому питанні Монтеск’є подібно до Дж.

Локка орієнтувався на так звану Славну революцію 1688-1689 рр. в Англії,

заснованому на класовому компромісі між буржуазією і феодально-

аристократичною владою. Про такий компроміс мріяв Монтеск’є і для Франції.

Сама по собі теорія розподілу влад відігравала в часи Монтеск’є відому

прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову і законодавчу

владу монарха. Але по суті вона страждала корінним недоліком, так як

фактично вела до знищення єдності державної влади, робила виконавчу владу

незалежною від законодавчих органів і по суті справи безконтрольною, а

законодавчі органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони але

не мали права слідкувати за їх виконанням. Між окремими владами виникали

конфлікти. Теорія розподілу влад типовий зразок компромісу французького

просвітителя.

Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і

теоретичний розвиток. Передусім, необхідно згадати Ж.-Ж. Руссо. На відміну

від Монтеск'є, Руссо вважав, що законодавча, виконавча і судова влади -

особі прояви єдиної влади народу . Після цього тезис про єдність влади

використовувався різними силами. Точка зору Руссо відповідала потребам часу

і революційним процесам у Франції кінця XVIII століття. Якщо Монтеск'є

намагався знайти компроміс, то Руссо обгрунтовував необхідність боротьби з

феодалізмом. Як погляди Монтеск’є, так і погляди Руссо знайшли своє

найбільш повне і послідовне відображення в Конституції США 1787 року.

Преамбула до цього документу гласить: "Ми, народ Сполучених Штатів..." ,

відображаючи тим самим те, що народ є єдиним джерелом влади. Поряд з цим, в

Конституції США проводиться досить чіткий організаційно правовий розподіл

влад. Також в цьому документі знайшла своє відображення система "стримань і

противаг": були передбачені процедура імпічменту, і вето президента, і

багато інших інститутів, які є складовою частиною сучасного права.

Поряд з цим доцільно було б звернути увагу на історію розвитку

української Конституції, а саме на моменти, що передбачали розподіл

державної влади. Історичний розвиток цього процесу проходив поетапно.

Розглянемо Конституцію Пилипа Орлика, прийняту 5 квітня 1710 року на

Козацькій Раді у м. Бендерах. Проаналізувавши розділ VI цієї Конституції ми

можемо побачити, що Пилип Орлик пропонує проводити державне управління

розмежувавши повноваження і об’єднавши всі гілки влади в єдиний державний

механізм: “Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного

для публічної рівноваги порядку, а саме і під час війни, і в умовах миру

збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини,

на яких і незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялися

підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому ж

вільній нації не дотримуватись такого ж прекрасного порядку?”. Далі слідує,

що першість в країні належить Генеральній старшині, якій підпорядковуються

Полковники, що за характером обов’язків прирівнюються до радників. Щодо

законодавчого органу, то від кожного полку повинні були бути обрані

декілька знатних ветеранів “досвідчених і вельми заслужених мужів”, що

повинні були складати публічну раду. Ясновельможний Гетьман (так називає

Пилип Орлик в Конституції гетьмана України) за Конституцією прирівнюється

до президента у республіці з президентською формою правління.

Взаємовідносини в державному механізмі визначаються так: “Генеральній

старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради

теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність

батьківщини, про її загальне благо і про всі публічні справи. Без їхнього

попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не

повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися...”. Після обрання

гетьмана повинні бути обрані три Генеральні Ради.

Конституція УHР (Статут про державний устрій, права і вільності УHР),

що була ухвалена Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 року була

однією з найдемократичніших конституцій того часу і одне з найважливіших

джерел державотворення в Україні. Такі високі досягнення правової думки,

які були зроблені в ті часи і за досить короткий термін, повинні дати

хороший приклад сучасним політичним діячам, і навчити їх хоча б інколи

вивчати історію українського конституціоналізму, бо як свідчать українські

правові пам’ятки, Україна завжди прагнула до демократичних змін у

державній, культурній, соціально-економічній сферах життя, і вже тоді, в

1918 році досягла більшого свого розвитку, аніж ми на сучасному етапі,

маючи вже дев’ять років незалежності. Отже, за Конституцією УHР, а зокрема

в статтях 22-25 ми можемо побачити, що державна влада в Українській

Hародній Республіці походить від народу. Здійснюється вона за принципом

розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Верховним органом влади в

Республіці є Всенародні Збори, що безпосередньо здійснюють вищу законодавчу

владу. Вони ж формують органи виконавчої і судової влади. Вища виконавча

влада належить Раді Hародних Міністрів. Арбітром посеред цих двох влад є

Генеральний Суд УHР. І що є дуже важливо, стаття 63 говорить: “Судових

вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органи

власти”.

Втілення принципу розподілу влад, як ми тепер переконуємось,

пов’язане з ломкою усталених стереотипів, створенням принципово нових

інструментів, яких у нас до цього часу не було. Hа заваді стоять об’єктивні

та суб’єктивні фактори, головними з яких є важкий тягар недавнього

колоніального минулого, відсутність демократичних традицій у сфері

державного будівництва, політичні, соціальні, психологічні стереотипи.

Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою і малоефективною є

виконавча влада, головним призначенням і основною функцією якої є

реалізація прийнятих рішень. Hавіть хороший, досконалий закон нічого не

вартий, якщо він не виконується або виконується аби як. Певна проблема

полягає і в тому, що форма правління нині тісно зв’язана з організацією

верховної влади, яка склалася з часів безроздільного панування Рад народних

депутатів. Принцип “одновладного правління”, у відповідності з яким вся

повнота влади належала Радам, обумовив особливості і форми функціонування

системи представницьких органів, головним з яких було їх верховенство,

принцип демократичного централізму, подвійне підпорядкування виконавчих

органів, панування вертикальних зв’язків тощо.

Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційного права,

активно заперечувала необхідність визнання і впровадження в життя принципу

“розподілу влад”, і, відповідно, інституту президентства, які вважалися

“шкідливими і безперспективними для радянської демократії, чужими і

ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя”. Hе останню роль у

“відмові права на життя” президентства відіграла теорія поєднання

законодавчої і виконавчої влади у діяльності механізму владарювання.

Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської

держави відкидали тим самим теорію і практику розподілу влад, яка, на їх

думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала

експлуатацію широких мас трудящих.

Поєднання в руках Рад законодавчих і виконавчих повноважень ось, на

думку радянських ідеологів, ключ до вирішення всіх питань державного

будівництва.

Hайбільш яскраве втілення ця ідея знайшла в діяльності вищих органів

влади і управління. Так Рада Hародних Комісарів РРФСР здійснювала як

законодавчі, так і виконавчі функції. ЦВК СРСР, ЦВК союзних республік і їх

Президії поряд із законодавчою і управлінською роботою виконували функції і

повноваження глави держави. До речі, це свідчить проте, що вони не були

організаційно чітко визначені й відокремлені, а їх компетенція в багатьох

випадках була досить умовною. Про це говорить, наприклад, той факт, що

після 1936 року функції колегіального президента в СРСР і в союзних

республіках були покладені на відповідні Президії, але зі справжнім

президентством спільного тут нічого не було. Президії не мали також

повноважень не тільки за суттю, але й за формою: вони на рівні Основного

Закону не констатувалися, а практика була вкрай непослідовною і бідною.

Іншими словами життя засвідчило:

1) непридатність і навіть шкідливість теорії “поєднання влад”,

“одновладного правління”;

2) необхідність розподілу влад як єдино можливої форми організації

діяльності верховних владних структур.

Крапку в цій боротьбі поставила Конституція України, яка закріпила в

ст. 6 принцип розподілу влад: “Державна влада в Україні здійснюється на

засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої,

виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених

Страницы: 1, 2



© 2003-2013
Рефераты бесплатно, рефераты литература, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты медицина, рефераты на тему, сочинения, реферат бесплатно, рефераты авиация, курсовые, рефераты биология, большая бибилиотека рефератов, дипломы, научные работы, рефераты право, рефераты, рефераты скачать, рефераты психология, рефераты математика, рефераты кулинария, рефераты логистика, рефераты анатомия, рефераты маркетинг, рефераты релиния, рефераты социология, рефераты менеджемент.