реферат, рефераты скачать Информационно-образоательный портал
Рефераты, курсовые, дипломы, научные работы,
реферат, рефераты скачать
реферат, рефераты скачать
МЕНЮ|
реферат, рефераты скачать
поиск
Мотивация и стратегия прямого инвестирования в конкурентной среде

Прямі інвестиції США в Західній Європі складають майже 46% від всіх інвестицій, шукаючи місткі ринки збуту продукції з розвинутою виробничою інфраструктурою, з високим рівнем промислового виробництва. Галузева палітра сфер застосування американського капіталу дуже багатогранна: комунікації, сільськогосподарське машинобудування, хімія, фармацевтика, нафтохімія, галузі воєнної промисловості.

В останні роки США знову мають статус одного з найбільших світових інвесторів, що одночасно вивозить американський капітал. Причому, якщо в 1995 році вкладення в американську економіку склали $ 60 млрд., то вивіз з США перевищив $ 95 млрд., 54% яких були вкладені в економіку Західної Європи. В даний час спостерігаються деякі зміни в структурі ввозу і вивозу капіталу, а також у структурі потенційних інвесторів. Об'єм отриманого капіталу перевищує об'єми іноземних інвестицій США в інші країни, а лідируюче положення по вкладеннях в американську економіку займають великі компанії з країн, що розвиваються. Так, наприклад, у 1996 році обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку США збільшився в порівнянні з 1995 роком на 58% і склав $ 95 млрд. [20, 43]

Один з найпотужніших експортерів капіталу - Японія, яка накопичила таку вартість довгострокових вкладень, темпів росту якої раніше не спостерігалося у світі. Якщо в 60-і роки частка Японії в прямих інвестиціях складала 0,5%, то в 1985 році вона досягла 10 -11%. До сьогоднішнього часу за цим показником Японія займає 2-3 місце у світі. Основною зоною розміщення японського капіталу є в першу чергу країни, що розвиваються, і переважно нові індустріальні країни, хоча спостерігається і розширення його частки в розвинутому світі. Так, у 1985 році прямі інвестиції Японії в США перевищили $ 20 млрд., що дорівнює приблизно 1/4 від їхнього загального обсягу. Такі темпи росту вивозу японського капіталу не могли не викликати гострих сутичок у трикутнику США - Японія - Західна Європа. До початку 70-х років прямі інвестиції Японії складали біля $ 725 млрд., у 1985 році вони досягли $11 млрд. В даний час, будучи найбільш активним експортером капіталу, Японія не створює політики "відкритих дверей". Це стосується й імпорту іноземних товарів. [20, 33, 43]

Докорінний перелом у припливі капіталу з-за кордону відбувся в 1984 році, коли під посиленим натиском США Японія створила умови для проникнення іноземних фінансових організацій. Тим самим був лібералізований імпорт короткострокових і експорт довгострокових капіталів.

Особливе місце у світовому експорті капіталу займала і займає Західна Європа, чому сприяли три великомасштабних чинники: фінансування другої світової війни, наявність колоніального режиму на території Азії й Африки, куди спрямувався капітал Великобританії, Франції, Голландії і Бельгії, і посилення інтеграції Західної Європи. Результат війни і розподіл сфер впливу призвели до серйозних змін в інвестиційних зв'язках західноєвропейського капіталу.

Процес лібералізації зовнішньоекономічної діяльності в країнах ЄС відбувався в умовах накопичення значних фінансових ресурсів європейських компаній, а також величезних сум доларових резервів. Промислова політика Європи із середини 70-х років дозволила вирішити ряд структурних проблем, що дозволяють на основі технічного рівня продукції, росту наукомістких галузей інтенсифікувати експорт капіталу. Пріоритетним вектором стала економіка США, а також Японії. Проте, знаходячись у глибокій енергетичній і сировинній залежності, Європа змушена в сфері своїх інтересів зберігати видобувну промисловість країн третього світу.

Істотні зміни в процесі вкладення капіталу відбулися у Швейцарії і Голландії. Значним інвестором за ці роки стає Канада, що збільшує масштаби і географію потоків закордонних інвестицій. Відмінною рисою є те, що канадські банки за кордоном здійснюють кредитне обслуговування поряд із своїми підприємствами і підприємств країн, що приймають капітал. Помітна участь канадського капіталу й у статутних фондах багатьох закордонних фірм.

Таким чином, переважна частина політичної карти світу пронизана жорсткою конкуренцією банків Японії, Західної Європи і Північної Америки. Банківські системи цих країн розповсюдилися на розгалужені мережі за кордоном, значна частина яких зосереджена в міжнародних валютно-фінансових центрах.

Зараз банківські інститути інтенсивно скуповують банки за кордоном. Особливо відрізняються в цьому фінансові інститути арабських країн. Серйозну роль у конкуренції відіграв федеральний закон США 1978 року, що додав нового імпульсу боротьбі, посилюючи тенденції до співробітництва всіх іноземних банків. Вони ведуть деякою мірою координований наступ на американську економіку, із мотивами, що яскраво виділились, при проникненні в Азіатсько-тихоокеанський регіон (АТР), Східну Європу, країни СНД. Незважаючи на спільність країн розвинутого світу в процесі інвестування, яскраво виявляються особливості стратегії того або іншого регіону.

Відзначається різноманіття їх на території Європейського Союзу: переважне прагнення до здійснення прямого інвестування через механізм створення власних виробництв або купівлі контрольного пакета акцій; перевага вибору міжфірмової кооперації як форми інвестування для обгрунтування за кордоном.

Це обумовлено високою затратністю, адаптацією до національних умов інвестування сторони, що приймає, специфічними ризиками закордонних операцій; спрощеним механізмом для західноєвропейських інвесторів для розширення внутрішньорегіональних операцій у єдиному економічному просторі Європейського Союзу. Це потребує від інвесторів опори тільки на власні сили, оскільки внутрішньоєвропейські альянси, як правило, мають не настільки швидкі темпи розвитку, як міжнародна кооперація.

В даний час тенденція акумуляції іноземних інвестицій в економіку розвинутих країн зберігається. Так, за даними 1995 р., 10 найбільших країн забезпечили приплив 2/3 обсягу міжнародного капіталу. Така ж ситуація характерна і для вивозу капіталу з країн даної групи. Так, США, Німеччина, Об'єднане Королівство, Японія і Франція забезпечують 2/3 усього вивозу інвестицій у світі. [20, 43]

Поглиблення інтернаціоналізації розвитку національних держав деякою мірою змінило відносини багатої "Півночі" і бідного "Півдня". Валовий приплив коштів у світ, що розвивається, має тенденцію до збільшення. Так, у 1995 році приплив прямих інвестицій досяг $ 27 млрд. Однак багато держав понесли збитки від зовнішньої торгівлі, а все зростаючі боргові зобов'язання ускладнюють фінансове положення. Причому зростають не тільки об'ємні параметри, але інші показники боргового тягаря. Дослідження, проведені по країнах світу, що розвиваються, виявили загальну тенденцію: співвідношення розміру заборгованості зростає більш високими темпами, ніж отриманий від припливу іноземного капіталу ВВП. Ця обставина обумовлює необхідність використання для погашення боргів експортних надходжень поряд із нецільовим використанням фінансових ресурсів. [27]

Країни Латинської Америки мають багаторічну історію економічного регулювання. Кінець минулого сторіччя, що вступило в першу хвилю лібералізму і свободи торгівлі на світовій арені, визначив їх місце в якості країн-експортерів сировини. Початок 30-х років ХХ сторіччя, як відомо, супроводжувався найжорстокішою для всього людства економічною кризою. Гідне місце в політиці держав посіли заходи державного регулювання, націлені на протекціоністський захист національного ринку. Дана ситуація відіграла істотне значення у формуванні світогосподарської ролі країн Латинської Америки.

Проблеми економічного росту держав свідчили про необхідність використання нових підходів до питань встановлення світогосподарських зв'язків. Цей період включав широкий спектр інструментів реформування, таких, як масова приватизація, обмеження втручання держав у сферу бізнесу, зовнішньоекономічну діяльність тощо. Вже на рубежі середини 80-х років у країнах Латинської Америки позначилася якісність реструктуризації економіки. І приватна ініціатива, і підприємництво підштовхнули базові галузі на нову третю хвилю реформування.

Сьогодні сформована велика трійка лідерів регіону, що складається з Аргентини, Мексики і Бразилії. Незважаючи на великомасштабність комплексних структурних перетворень у регіоні в середині 80-х років, жодна з держав, у тому числі і дана трійка, крім Чилі і Болівії, не забезпечили виконання стабілізаційних програм, і це призвело до глибокого шоку. Але ця ж велика трійка забезпечила економічні успіхи шляхом високих соціальних витрат.

У XX столітті на латиноамериканському континенті сформувалися нові економічні центри сили. Однак внаслідок нерівномірності розвитку можна зафіксувати неоднозначність процесів, що відбуваються в регіоні. Незважаючи на множину загальних моментів, конкретний аналіз економічного розвитку деяких із них дозволяє відзначити певну суперечливість.

Але Латиноамериканський континент багатий досвідом динамічності і росту економіки. Прикладом може служити Бразилія. Здавна іменована кавовою державою, вона має частку 1/3 світового виробництва кави, 60-і роки різко окреслили її положення на світовій арені і вивели в групу нових індустріальних держав. За обсягом ВВП тепер вона входить до двадцятки розвинутих країн світу. Через недостатність норм накопичення Бразилія широко використовує приплив іноземного капіталу, що надходить у формі прямих приватних інвестицій, позик міжнародних кредитних організацій, комерційних банків. [27,43]

Сприятливі стабільні умови, створені для іноземного капіталу, викликали небувалу експансію ТНК у Бразилії й адекватний потік міжнародного капіталу. Однак інвестиційна політика країни являє собою сполучення двох векторних явищ: по-перше, тенденція до активності співробітництва з ТНК і, по-друге, протиборство щодо росту експансії ТНК і зміцнення їх позицій в економіці. Модель економічної політики була такою, що створювала сприятливий інвестиційний клімат для припливу іноземного капіталу в країну й у той же час не являла загрози її національним інтересам. Це означає, що Бразилія обмежує його проникнення. Аналізуючи період розвитку Бразилії з 60-х років, варто визнати, що тільки в цій країні був створений найбільш сприятливий клімат у масштабі всього континенту. Практично у всі галузі бразильської економіки іноземний капітал мав доступ. Будь-яка компанія незалежно від частки участі в ній іноземного капіталу мала статус бразильської. У цьому відношенні іноземні інвестори були в однакових умовах з національними підприємцями. [27,43]

Це сприяло росту прямих приватних іноземних інвестицій у 7 разів, і навіть у роки економічних криз зниження припливу капіталу не спостерігалося. Капітал прибував з Німеччини, Японії, Швейцарії, Великобританії, Італії, Франції. Але пріоритет віддавався інвесторам США.

Незважаючи на те, що з $27,8 млрд. завезеного капіталу загальна сума прибутку, виплат у рахунок погашення позик і відсотків по ним досягає $15 млрд., Бразилія відноситься до країн, які активно його приваблюють. Уряд вирішував наступні задачі: нарощував обсяги капіталовкладень, стимулював створення великих підприємств, поновлював парк сучасним устаткуванням і новими технологіями, проводячи активне імпортозаміщення. Стимулом для ділової активності підприємств служили іноземні компанії, що впливають на технічні рівні національних фірм. Політика уряду в галузі притягнення капіталу була спрямована на вирішення регіональних задач, у тому числі у відсталих районах. [43]

Особливістю інвестиційної політики є те, що в порівняно короткі терміни і без істотно великих власних валютних засобів були створені багато галузей обробної промисловості, причому експортоорієнтовані. При цьому, не встановлюючи ніяких кількісних обмежень ввозу капіталу і вивозу прибутків, уряд розробив дуже гнучкі форми і методи обмежень. Так, у Бразилію не дозволяється ввезення товарів, що мають національний аналог, а при ввозі технологій Банк Бразилії повинен видати сертифікат на відсутність аналога. При ввозі патентів, ліцензій, ноу-хау Національний інститут промислової власності видає дозвіл, у якому повинно бути зазначено, що ввезена технологія не є застарілою і має високі якості.

Для дослідження інструментів інвестиційної політики принципово важливою є політика уряду Чилі. Прийоми і методи використання інструментів політики тут були відмінні від попередніх країн, вони своєрідні і тому становлять інтерес в тому числі для України. Вже в 70-і роки багато економістів фіксували відставання промисловості Чилі від світового рівня. Круті зігзаги в економічній політиці країни були значні і від планової моделі були використані регульовані моделі, доповнюючись інструментами аж до неконтрольованого ринкового господарства. [43]

Деякі кроки на шляху лібералізації ринку капіталу необхідно визнати. Цьому сприяла масштабна приватизація в країні, що дала поштовх поетапній приватизації комерційних банків. Процентні ставки, умови банківського депозиту все більше виходили з-під контролю держави, а нові фінансові інститути, що зароджувалися в країні, одержали можливість для нарощування ділової активності. Банки зарубіжних країн наділялися визначеними пільговими умовами, список обмежень був значно скорочений. У цей час держава робить селективну підтримку деяким традиційним галузям народного господарства, хоча інвестиційний потік у країну не досягав рівня 60-х років.

На другому етапі реформи у рівні інвестицій спостерігається поступове зростання, оскільки процес торгової лібералізації вже створив для цього ряд умов. Бюджетний дефіцит підтримувався на визначеному рівні, контролювалися темпи інфляції, обсяг інвестицій прибував істотним потоком. Однак зростаючі боргові зобов'язання досягли в цей період реформ $1 млрд. у рік, і в 1989 році сумарний борг майже дорівнював 80% ВВП поточного року.

Отже, у Чилі була обрана модель, що не вимагає значних капвкладень, а активізація припливу іноземного капіталу одержала розвиток лише наприкінці 80-х років. Експортна політика країни виробила визначену структуру потреби капвкладень і націлила на необхідність введення системи заохочення інвесторів, що працюють у сфері експортоорієнтованих виробництв, тобто додаткових пільг і гарантій. Закордонні інвестори могли вкладати свій капітал у будь-яку сферу економіки, а трансферт прибутку за кордон не мав обмежень за умови дотримання обов'язкових норм.

Інвестори одержали можливість стати повноправним суб'єктом валютного ринку, що формується, а також протягом 10 років мати гарантоване стабільне оподаткування. Це дозволило домогтися визначеного приросту обсягів інвестицій у країну, що у порівнянні з першим етапом реформ збільшилися в 2 рази. Крім прямих інвестицій іноземний капітал міг працювати на ринку цінних паперів, сума яких перевищила в 1994 році $2 млрд. [56]

Викладене вище дозволяє зробити висновок, що багато країн Латинської Америки щодо потоків інвестицій диференційовані за масштабами вкладень, часом і тривалістю інвестиційного процесу.

Чилі залишається, мабуть, єдиною країною, куди йде безупинне надходження капіталу. За даними 1993 року, воно дорівнювало $4,3 млрд., що складало 10% ВВП. Але найбільш потужний потік іноземного капіталу направляється в Мексику: на той же 1993 рік він у 5,8 рази перевищує вкладення в Чилі, і це дає підстави вважати країну лідером серед латиноамериканських держав. Основними характеристиками сформованого інвестиційного клімату є:

- обмеженість державного втручання в економіку, відкритість її і стимулювання приватних інвестицій;

- чіткість і реальність обраної економічної стратегії;

поздоровлення державних фінансів;

- іноземним компаніям дозволяється здійснювати розвідку родовищ і володіти ними протягом 12 років, не виплачуючи 7%-ну орендну плату, істотно скоротився корпоративний податок. [27, 43]

До 1995 року приплив прямих іноземних інвестицій у країни Латинської Америки і Карибського басейну склав 27 млрд. доларів. Як і раніше, вони привабливими залишаються для таких галузей, як виробництво автомобілів, розробка корисних копалин. В останні роки такою сферою стає і процес приватизації. Ці специфічні умови економіки можуть визначити нерівномірність потоків інвестицій не тільки по країнах регіону, але і по роках. [43]

Одним із чинників, що дозволили азіатським країнам перетворитися на промислові оазиси, стало вливання іноземного капіталу. Процес індустріалізації нових індустріальних країн поділяється на три етапи і має свої особливості: розвиток імпортозамінної стратегії; створення експортного потенціалу і базових галузей; розвиток наукомістких галузей.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16



© 2003-2013
Рефераты бесплатно, рефераты литература, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты медицина, рефераты на тему, сочинения, реферат бесплатно, рефераты авиация, курсовые, рефераты биология, большая бибилиотека рефератов, дипломы, научные работы, рефераты право, рефераты, рефераты скачать, рефераты психология, рефераты математика, рефераты кулинария, рефераты логистика, рефераты анатомия, рефераты маркетинг, рефераты релиния, рефераты социология, рефераты менеджемент.